test
«Я повна протилежність двадцятирічним сеньйорам». Розмова з DevOps, якого найняли на Djinni на $15k
Нещодавно на Djinni було пробито «стелю» суми найму — Lead DevOps Engineer погодився на офер у $15 тисяч. Він анонімно розповів про свій кар’єрний шлях, «пізнє дозрівання» у кар’єрі девопса та власні поради щодо того, як отримати високий заробіток.
Я мріяв стати кіберспортсменом, а не айтівцем
Я не планував ставати айтівцем. Ба більше, я повна протилежність двадцятирічним сеньйорам, бо почав будувати кар’єру порівняно пізно. Навіть комп’ютер у мене з’явився тільки у 15–16 років. До того я, як і багато підлітків, ходив до комп’ютерних клубів і мріяв про напівпрофесійну лігу в кіберспорті.
Ця мрія зберігалася до закінчення університету. Я вступив на інформатику у середині 2000-х, вчився на контрактній основі. Тоді ця спеціальність вважалася престижною. Але мене звідти «попросили», бо мені бракувало математичної бази. І я перевівся на факультет іншої, «довколайтішної» спеціальності.
Відверто кажучи, навчання мене не цікавило, багато пар я пропускав, граючи у тому ж таки комп’ютерному клубі. Довго закривав сесії, а ще довше — академічну різницю після переведення. Пам’ятаю, через не надто великі успіхи у навчанні до викладачів приходив за мене просити мій дідусь. Бувало, доводилося їздити на своєрідні «хабарі» — наприклад, до фізкерівника фарбувати гаражі. Загалом свій диплом бакалавра я вимучив.
Після закінчення університету довелося шукати першу роботу — батьки натякали, що кишенькових грошей просто так не даватимуть. І я попросився другим адміністратором до клубу, де протягом усього цього часу продовжував грати. Мене без проблем взяли — за роки, що я там провів, я вже знав і власника закладу, і перших адміністраторів, і клієнтів.
Та й плани щодо кіберспорту на той час мене ще не повністю залишили, тож це була win-win ситуація: я приходив грати, а після або до — працював. Це була позмінна робота «на побігеньках», заробляв я там близько 200 грн на місяць. Якщо перший адміністратор — тримав касу, то я протирав клавіатури після спітнілих дядьків і інколи підміняв його на посту.
Кар’єру айтівця я почав у суді
У 2010-му ми з командою брали участь в онлайновій аматорській лізі з Counter-Strike 1.6 від Cyberarena, які того ж року відкрили на той час найкрутіший комп’ютерний клуб Європи в Києві, посіли там одне з призових місць. Це давало нам можливість переходити на напівпрофесійний рівень.
В Cyberarena також був потужний онлайн-портал, журналіст якого взяв у мене інтерв’ю і запостив на їхньому сайті. Приблизно тоді ж я зрозумів, що мені подобається і вдається писати. Тож я запитав цього журналіста, чи не потрібен їм на сайт ньюзмейкер. Слово за слово — і згодом я почав там працювати.
Це була віддалена робота, яку я міг поєднувати зі своєю основною роботою адміністратора у клубі. У мене не було особливих зв’язків у світі кіберспорту, тож я продивлявся іноземні портали, обирав найбільш актуальні новини, перекладав їх та переписував своїми словами. Ловив інфоприводи, збирав статті — загалом займався усім, що робить копірайтер. Поєднуючи дві роботи, адміністратора та ньюзмейкера, я непогано заробляв для 2010–2011 років — близько 1000 грн на місяць.
Так продовжувалось трохи менше ніж рік. Аж якось один із перших адміністраторів клубу спитав мене, чи не хочу я попрацювати у суді спеціалістом з інформаційних технологій. Цю посаду обіймав він, а тепер звільнявся і пропонував мені спробувати свої сили. Офісна робота за трудовою книжкою, якої я раніше й у руках не тримав.
«Якщо я на держслужбі тебе зарекомендую, то конкурс на посаду буде суто формальністю. Ти підеш складати екзамен, і якщо намалюєш картинку пеніса, тебе не візьмуть, але якщо сильно не схибиш, то робота твоя», — сказав адміністратор.
І я погодився, бо жодних інших планів чи амбіцій на той час не мав. На папері виглядало, що я зароблятиму значно більше, ніж у комп’ютерному клубі. А поєднуючи це з новинами, перспективи були непоганими.
Тож я пішов на екзамен, де були базові питання щодо ОС та мереж, і склав його. Реальний бал мені не сказали, бо про мене «попередили», але думаю, я й сам впорався непогано — питання були простими.
У суді в мене де-юре були обов’язки системного адміністратора, а де-факто я займався усім пов’язаним з технікою: замінити картридж, зробити ксерокопію документів, обрізати кабель, перевстановити Windows, зібрати з «гівна та палок» робочий комп’ютер, записати запис засідання на диск, щось потикати, час від часу стукати кулаком по принтеру.
Зарплата становила близько 1250 гривень. І я продовжував копірайтити — подекуди прямо у суді. У мене було комфортне робоче місце з комп’ютером, а на завдання у суді йшло лише кілька годин на день — протягом іншого часу я міг спокійно займатися своїми справами, в тому числі грати в ігри.
Трохи згодом я перейшов працювати з Кіберарени на один з найбільших російських порталів про кіберспорт, і там у пікові періоди заробляв до $450. В перерахунку на гривні новинами я заробляв більше, ніж у суді, але мені подобалося працювати і там, і там. Особливого бачення свого професійного майбутнього у мене ще не було, обидві роботи мені подобалися, і я все встигав.
Якось до суду прийшов лід технічного напряму в держпідприємстві на базі судової адміністрації, яке займалося всіма судами по області. Ми познайомились, і він мене запросив до себе — якраз розширювали відділ. І я легко пішов — там пропонували заробітну плату, що вчетверо перевищувала мою на той час і становила 4–4,5 тисячі гривень. Як на 2012 рік, це були хороші гроші, і їх давали одразу — без класичної для ІТ ситуації: «Гей, а можна мені +30% щороку, інакше я піду в сусідню компанію на +$500?».
Це держпідприємство писало софт, яке мало перевести весь документообіг у судах з паперу в електронну форму: призначення суддів на справи, розклади судових засідань, прив’язка записів судових засідань тощо.
Я вчився, але не в академічному сенсі. Є проблема — ти маєш знайти її вирішення, паралельно розбираючись, що і як влаштовано
Ми ж були підтримкою цієї системи — катались по районних центрах і встановлювали «залізо» для софту, сам софт, хардвер, під’єднували до мережі. Вирішували і глобальні ІТ-проблеми судів — відчувався брак кваліфікованих кадрів, все ж бути айтівцем у суді ніколи не вважалося модним.
Пропрацював я там 3–3,5 року. Два з них я ще вчився чогось нового, але геть не в академічному сенсі. Є проблема — ти маєш знайти її вирішення. І шукаєш, паралельно розбираючись у базисах, що і як влаштовано. Мені вдавалося робити все на льоту. І, звісно, я факапив, та й досі вважаю, що краще помилятися, але робити, ніж сидіти в когось на вухах і тисячу разів обмірковувати наступну дію.
Втім, про світ сучасних DevOps для мене тоді геть не йшлося, я ледь «пошкрябав нігтем» поверхню цієї професії, навіть про неї не задумуючись.
Як я потрапив до своєї першої ІТ-компанії
Останні півтора року на держпідприємстві були нудними — систему ми налагодили, нової з технічного погляду роботи майже не було. Ми часто просто сиділи й дивились серіали, рубились у World of Tanks з керівником. Ньюзмейкерство протягом моєї роботи там відвалилося. Кіберспортивні амбіції також. Для них було запізно — тоді зіркою в цій галузі треба було ставати до 20 років. Кіберспорт загалом переживав перехідний період, клуби закривались, локальних маленьких LAN-турнірів уже майже не проводили, у всіх вдома з’явився гарний інтернет і комп’ютери.
Якось влітку 2015 року я подзвонив своєму товаришу з університету. Слово за слово, і ми зустрілися на пиво. На той час він вже працював .NET-розробником на аутсорсі. «Слухай, — каже він. — Нашого сисадміна клієнт забрав в Ірландію. Зараз у нас відкривається вакансія. Не хочеш піти?».
Певний час я міркував над пропозицією, радився щодо цього з батьками. Зарплатну вилку мені озвучили на копійки більшу, ніж моя тодішня зарплата за трудовою на держпідприємстві. На старому місці роботи — життя, влаштоване на роки. Але мені пропонували перспективу працювати з чимось новим.
І хоч з погляду раціональних сенсів і мотивації це була авантюра, я погодився. Пройшов співбесіди, склав тести на системного адміністратора. Смішно, але коли я влаштувався у нову компанію, мій товариш релокейтнувся до Львова, аби працювати в одній з найбільших ІТ-компаній в Україні.
У своїй першій IT-компанії я пропрацював трохи менше ніж рік. Спочатку заробляв 4,5–5 тисяч гривень, згодом оплата зросла до 8–9 тисяч гривень. Там я вже добре ознайомився з серверами, трошки з Linux, хоча й залишався «Windows-man». Дізнався, що таке Git, Development Life Cycle, continuous integration, continuous delivery. Навчився реліз-інжинірингу, щось білдити, пушити мобільні маркети, автоматизувати тощо. Загалом закріпив усе те, що вмів раніше, але в серйозних масштабах. Ще й прокачав англійську, спілкуючись із клієнтами.
Чому я вирішив податися у DevOps
За рік той самий товариш з університету, який тепер працював у «топгалері», загітував мене пробуватись у DevOps. Мовляв, береш усе, що вмієш, їдеш у велике місто на таку вакансію й отримуєш величезні гроші.
Звісно, у реальності все було не так райдужно — для стеку DevOps мені ще не вистачало знань. Там був серйозний акцент на Linux, куди більша взаємодія з розробниками, керування продом та клаудами. В останньому я взагалі нічого не тямив — трішки потикав AWS, та й усе. Тож я став надолужувати ці прогалини, і через три місяці, навесні 2016 року, почав закидати CV на вакансії DevOps у Києві.
Розіслав небагато — менш як 10. З них три компанії мені відповіли, всі — з технічними співбесідами. Одна компанія відмовила, бо хотіла сеньйора. Я ж у своїх CV багато чого витягував з пальця і сеньйором точно не був. Хіба що Senior Windows Administrator.
Інша компанія сказала, що, мовляв, ти дуже крутий чувак, але маєш прогалини у знаннях, і «ми перетелефонуємо». Але вона запам’яталась, попри відмову, дуже приємним інтерв’ю.
Третя компанія — київський аутстаф, проінтерв’ювала мене спочатку з HR, а потім я мав розмову з американським клієнтом, який запитував про мої знання у форматі: «А ти це знаєш? Так/Ні». На 66% його питань я відповів «так». Мені надіслали офер протягом кількох днів.
Я на нього пристав, переїхав до Києва і прийшов туди на скромну зарплату у $1250 доларів і позицію Middle DevOps. Після випробувального терміну зарплата мала збільшитись до $1500. Однак закінчення випробувального терміну я не дочекався, тому цієї компанії навіть немає у моєму LinkedIn. Але про все по черзі.
Коли я почав працювати, то мій клієнт — СТО у стартапі — майже не дозволяв мені ні над чим працювати. Він давав базові операційні задачі з нульовою відповідальністю. Скидав мені книжки про технології, які використовувались у його стартапі і які я мав прочитати. Загалом, перш ніж справді підпустити мене до проєкту, він хотів зробити з мене «well done DevOps». На все це я ходив жалітися своїм «рабовласникам» з аутстафу, але безрезультатно.
Паралельно я намагався увірватись в київську DevOps-тусовку. Ходив на місцеві вебінари, аби підчепити досвід з реальних робочих практик і зрозуміти, куди рухатися далі. Рівень, який там показували фахівці, і робочі задачі мені «заходили», адже сильно відрізнялись від моїх базових задач. На одному з таких вебінарів наймали людей у великий аутстаф, і я написав їм. З’їздив на співбесіду, де мені одразу ж дали офер на $2500. Я з легкістю погодився.
Мене взяли на позицію Middle DevOps влітку 2016 року. Проєкт — глибокий ентерпрайз з купою legacy, написаний здебільшого на Java. В мої обов’язки входив класичний девопсівський стек: Infrastructure-as-Code, СI/CD, monitoring/logging, адміністрування баз даних та хмари тощо.
Працювалося мені там класно: я багато спілкувався, вривався у тусовку, ходив на різні конференції, загалом прокачував свої soft skills. Щодо hard skills, то, відверто, я на той час ще не зовсім розумів, що роблю. Виконував рандомні речі, серйозних проблем як мідлу мені розв’язувати не давали. Та й проєкт був з такою купою технічного боргу, що розібратися було складно. Але це, звісно, моя відмазка. Розуміння «а, то он що я роблю» почало з’являтися у 2017 році.
Моє ставлення до зарплати та роботи змінив ментор
У цій же компанії я познайомився з людиною, яку вважаю своїм ментором. На той час він був Senior DevOps, роки на три старший за мене. Завдяки йому я навчився багатьох софтових штук — і збільшувати заробітну плату, зокрема. Ми й досі підтримуємо зв’язок.
Шкода, що не вдалося більше перетнутися на роботі. Хоча то він мене, то я його намагалися перетягнути до своїх компаній, але не виходило. Просто ми люди, які «зажрались», і просимо стільки грошей, що мало де нам разом знайдеться місце.
До слова про «зажрались» — ми просимо так багато грошей не тому, що вважаємо, що коштуємо стільки. Просто розуміємо парадоксальність ринку. Зараз почалась війна, і ринок впав. Мильна бульбашка українських айтівських заробітних плат лусне. Ми ще задовго до повномасштабної війни у своєму колі обговорювали, що це колись трапиться. Настане наступна криза — і нам доведеться попрощатися з нашими шаленими зарплатами. Тож зараз треба трошки змінювати цілі та плани щодо того, як виживати наступний рік. Хтось більш патріотично налаштований — донатити і відбудовувати країну. Хтось менш патріотично — «сісти на трактор» і поїхати якомога далі, щоб ядерні ракети долетіли в останню чергу.
Основна думка, якої я у нього навчився, — правил немає, як і немає ринку. Дій за принципом «Fake it till you make it». Він навчив інакше ставитися до роботодавця, далі я це опишу в кількох порадах і доповню власним досвідом.
👉 Перша порада: для свого роботодавця ти просто інструмент, і про це варто пам’ятати.
Наймач завжди хоче реалізувати власний інтерес, і тебе наймають як інструмент для цього. Коли у нас це намагаються заховати за спробою «продати» працівнику найважливішу місію у світі, культ продукту, підтримку та колектив-сім’ю, то це лицемірство. Навіть неприбуткові організації наймають людей суто у власних інтересах — просто вони не завжди фінансові, а можуть бути, наприклад, релігійними. Хай там як, це не ваші мотиви. І намагатись розділяти мотиви свого роботодавця безглуздо. Ще гірше, коли роботодавець щиро вважає, що «ти просто маєш бути дуже мотивованим» і працювати не так заради грошей, як заради ідеї.
Не забувай, що ти сам по собі, ти приходиш працювати й маєш отримувати за цю роботу гроші, достатні для комфортного життя. На жаль, є люди, яким роками вливають у вуха про «компанію-сім’ю». А там починається: «за дядю грудь порву»; «снаряди летять, а я попрацюю, зараз код закомічу, бо компанія — це сім’я». Так не має бути. І, на жаль, всіма цими лозунгами дуже легко бути обдуреним.
👉 Друга порада — про зарплату. Обговорюючи суму компенсації, домовляйся саме про базову зарплату.
Жодні бонуси не мають йти в рахунок «живих» грошей.Столи для тенісу, спортзали, медичне страхування — це додаткові інструменти роботодавця, аби мотивувати тебе жити на роботі та батрачити, віддаючи усього себе. При цьому ці бонуси зникнуть відразу, щойно щось піде не так.
👉 Третя порада: тебе наймають не за навички, а за результатами співбесіди.
Правил немає, і тебе можуть взяти на позицію, для якої ти недостатньо кваліфікований. Я сиджу у девопсівських чатах, і туди приходять люди Middle та Senior рівнів із запитаннями, які елементарно гугляться. Дивлячись на це, моє его тішиться — виявляється, я не так сильно обманював своїх колишніх роботодавців на місцях, де вважав себе недостатньо кваліфікованим.
👉 Четверта порада: ніхто під час інтерв’ю не може порахувати, чи справді ти вартуєш тих грошей, яких просиш.
Я тривалий час працював на високих рейтах у проєктах, де б навряд чи міг відбити ті гроші, які мені платили. Мабуть, тільки про останніх років п’ять моєї кар’єри можна казати, що я можу приносити бізнесу прибуток, включаючи у цю формулу гроші, які віддають мені. Інтерв’ю — різні, інтерв’юери — теж. Буває, що у тебе інтерв’ю проходить як звичайна бесіда, а потім прилітає офер на 10 тисяч доларів.
Не треба шукати якогось сенсу чи ринкових правил, просто відстоюй свої інтереси. Якщо твоя мета заробляти максимум грошей — рухайся у цей бік. До речі, це не корелюється прямо з прокачуванням інженерних навичок, а лише з тим, наскільки ти будеш впертим і наскільки класно себе продаси.
В мене немає теореми, яка порахує, раз на скільки співбесід вам запропонують зарплату в $15 тисяч. Але думаю, тут діє принцип вистрілювання палиці, тобто щось маловірогідне все ж рано чи пізно стається, треба тільки багато спроб. Хочете максимум грошей — вигризайте це.
Як я переїхав до скандинавської країни
Пропрацювавши у тому аутстафі менше ніж рік, я вирішив спробувати пошукати роботу з можливістю релокейту. Мій тодішній тимлід заявив, що переїздить до США, і це мотивувало мене вийти із зони комфорту. Я почав переглядати спам, що надходить у LinkedIn. Серед повідомлень була вакансія DevOps-інженера у маленькому стартапі в одній зі скандинавських країн.
Я пройшов інтерв’ю, а паралельно порівнював рівень життя у Києві та скандинавському місті, куди мав переїхати. Виглядало вельми непогано, і я погодився. Зі мною запропонував поїхати тому товаришу з університету — у стартап наймали і .NET-розробника, він теж пройшов співбесіду.
Власники стартапу просто шукали дешевих інженерів з усього світу
Моя тамтешня зарплата становила $5000, а наймали мене вже на Senior-позицію. Тоді це були ніби непогані гроші. Та, як виявилося згодом, навіть місцеві сапорт-спеціалісти заробляли більше, а власники стартапу просто шукали дешевих інженерів з усього світу. До того ж податки з’їдали третину заробітку. Тож жили ми там скромно: удвох винаймали квартиру, купували базові продукти, самі готували. Доставкою користувалися рідко. Я відкладав 10% на картку в банку. За рік вдалося назбирати 5–6 тисяч доларів.
Робота була досить цікава у сенсі diversity and inclusion. Мені вдалось попрацювати з людьми з різних материків в одному офісі. Це вам не «віддалена робота з клієнтом через галеру, якийсь сидить десь у США». Ми з нуля розробляли розважальну платформу — досить складний продукт, на певному етапі розробки якого щось пішло не так, і всі почали сваритися.
Ми з другом покинули компанію за двостороннім рішенням. На те було кілька причин. Насамперед мене найняли на позицію Senior DevOps, а я був недостатньо кваліфікованим для неї. З іншого боку, заробітна плата була далеко не сеньйорська. Тобто у мене було звання сеньйора, вимагали з мене, як з сеньйора, але купленого на розпродажі, зі своїми потертостями й подряпинами. І я не дуже вивозив.
Паралельно мідним тазом накривався план проєкту загалом — за два роки ми мали випустити продукт, але цифри плану не сходилися з реальністю. Все це переросло у токсичність у колективі. А так ми були самі, без родин, у чужій країні. Тож колеги були найближчими людьми. А працювати, коли в колективі стався глобальний розлад, майже неможливо.
Я ще намагався шукати роботу в місцевих компаніях, але цікавих оферів не траплялося. І я почав думати, що повернутися до Києва та «перегрупуватися» — непогана ідея. Тоді зрозумів, що якщо вважаєш себе крутим в Україні і кудись переїздиш, то ти серйозно дауншифтиш — банально тому, що інтерв’юють не так, вимоги інші, від тебе хочуть інших відповідей на ті ж запитання.
Якщо в тебе до цього не було досвіду роботи в міжнародних компаніях, то на новому місці дискомфортно якийсь час може бути й тобі, і людям навколо. У місцевих вистрілюватиме тригер, що ти їм ментально не підходиш, що ти дуже різкий та нахабний. Тож я де-не-де не вписувався радше з погляду soft skills.
У більшості європейських компаній, з якими мені так чи інакше доводилося взаємодіяти, work-life баланс у пріоритеті. Коли приходиш і кажеш: «Ось, зараз я вам все перероблю і покращу» — це радше мінус, ніж плюс. Але це плюс у багатьох наших українських роботодавців-аб’юзерів :)
Та в будь-якому випадку цей «трактор-досвід» дав мені багато з погляду розуміння абсолютно різних людей та адаптації до дуже незвичних факторів на роботі.
Про повернення до Києва та підробітки
Нову роботу я знайшов, ще перебуваючи за кордоном. Аутстаф-компанія, проєкт — ентерпрайз зі своїм внутрішнім прототипом стартапу, заробітна плата — $4,5 тисячі. Там багато експериментували й хотіли втілювати фантастичні ідеї, але це було абсолютно безглуздо. Бо врешті кістяк — старий проєкт, де важко приткнути сучасні технології та інструменти. Я пропрацював там менш як рік, за який кілька разів просив переглянути мені зарплату.
Бідні делівері-менеджери, які виступають буфером між працівником і клієнтом, почали хапатися за голову, бо я за перші пів року роботи кожні два місяці приходив до них та казав, що хочу підвищення. В певний момент мені почали казати: «Благаю, відчепися, ми вже не знаємо, під яким соусом це продати». Але я бачив, скільки заробляють люди навколо, і розумів, що мені платять недостатньо. Так за пів року я непогано підняв собі зарплату до $6000.
Раціональної складової просити ці підвищення не було — нічого фантастичного я не робив. Просто я продешевив від самого початку. А українська ІТ-компанія ніколи не скаже тобі: «Слухай, там люди такої ж кваліфікації отримують набагато більше. Давай-но ми й тобі будемо платити так само? Ти мало отримуєш». Ні-ні-ні, якщо ти назвав суму в $1000, то в більшості місць тобі її й платитимуть. І я вважаю, що це муд*цтво українського ІТ.
У компаніях, де я впливав на ухвалення тих чи інших рішень, я намагався чесно просити для «недоплачених» людей нормальні зарплати. Бо у схожої поведінки з боку компанії є наслідки — щойно людина, у якої хоч якоюсь мірою є почуття власної гідності, дізнається про таку несправедливість, то йде, і доводиться шукати нову, витрачати кошти на наймання, онбординг і адаптацію замість того, щоб просто дати нормальну компенсацію своєму працівнику.
Кожні два місяці я просив підвищити мені заробітну плату
З цього аутстафу я пішов у 2018 році. Після повернення до Києва, крім фултайм-роботи, став брати ще й парт-тайм проєкти. Відбувалось це так: мені надходили пропозиції про роботу, які я не приймав, але у компаній залишались мої контакти, і вони зверталися до мене за розв’язанням конкретної проблеми тут і зараз. Згодом через нетворкінг таких підробітків ставало все більше — подекуди я водночас консультував близько п’яти компаній. І періодично трекав «овертайми» на аутстафі.
З погляду доходів на фултаймі з овертаймами та партаймами я без проблем заробляв до $12 тисяч.
Після звільнення з аутстафу я разом зі ще однією людиною з компанії пішов до стартапу на зарплату в $7 тисяч. Але там було досить туманне бачення того, куди рухається і розробка, і колектив.
Була смішна історія про звільнення. Ми пропрацювали там рік з хлопцем, якого я потягнув із собою, і прийшли до менеджера з проханням підвищити нам зарплату — компенсація в нас була однакова. А він нам зробив екскурс у «дослідження ринку». Взяв білу дошку, поставив дві червоні крапки згори та сказав, що ви у компанії за рівнем зарплати ось тут, решта — нижче, тому, мовляв, й так заробляєте багато. «Ліпше ми сфокусуємося на підвищенні зарплат іншим працівникам», — зауважив він. За результатами усіх цих тривалих перемовин накинули нам по $100 доларів, і це виглядало ніби тобі дали ляпаса.
На той час ми вже були overqualified для того стартапу, а сама компанія давненько не отримувала нових раундів інвестицій. Все це здавалося підозрілим, а враховуючи «дослідження ринку» про те, що ми надто «високооплачувані працівники», можна було дійти висновку, що компанія йде на дно.
Дуже скоро я звідти пішов і не помилився: стартап закрився незадовго до того, як гримнула пандемія. Вона ж стала гарною відмазкою для всіх горе-засновників стартапів: «Ну ви ж розумієте, обставини непереборної сили».
Мій ментор давно розповідав мені про стартапи, з яких треба вчасно зіскочити, доки вони не пішли на дно, щоб потім не ходити на «прекрасне» і не жалітися на свою долю та невиплати грошей або ж виплати останніх зарплат ноутбуками, моніторами та офісними кріслами.
Як я намагався працювати на двох фултаймах
Після цього я спробував попрацювати одразу на двох фултаймах. У 2019 році я приєднався до американського стартапу з компенсацією у $8000. Пропрацював там рік, і моя зарплата за цей час майже не зросла — додалися близько 5%. На жаль, американський роботодавець думав, що в Україні, де вартість їжі росте на 20% на рік, цього достатньо. Це був ще один «ляпас».
Можливо, мені б краще підійшли три фултайми на зарплату по $5000, де не потрібні rock-stars
Восени 2020 року я почав працювати на ще одну компанію, але там затримався лише на шість місяців. Виявилося, що два фултайми на сеньйорських позиціях, де одна — на зрізі техлідства, друга — «архітекторська» — не для мене. Ти маєш косплеїти дві різні сеньйорські ролі, жонглюючи тікетами, мітингами та виконанням задач. Вільного часу майже не залишається. З цього погляду, можливо, мені б краще підійшли три фултайми на зарплату по $5000, де не потрібні rock-stars, немає купи мітингів і ти просто копіпастиш ті ж рішення у три місця, закриваючи тривіальні завдання у Jira.
Я витрачав на роботу забагато часу — на одній п’ять годин, на іншій — дев’ять, ще й продовжував консультувати інші компанії.
В цей проміжок часу я потрапив до лікарні, здається, з постковідними ускладненнями. А коли мене виписали, вирішив послати дві роботи водночас до біса.
Спочатку я покинув другий фултайм, а на початку 2021-го — і американський стартап.
Далі перейшов в інше місце, на вищу посаду із зарплатою трохи менше ніж $15 000 — точну суму та деталей про ту роботу я, на жаль, розповісти не можу.
Про офер на 15 тисяч на Djinni
У певний момент я воскресив свій акаунт на Djinni, який довго припадав пилом. В мене там була зазначена бажана зарплата у $12 000 — я змінив цифру на $15 000. Поставив пунктик «пасивний пошук роботи» і час від часу відкривав профіль, аби перевірити запрошення. Здебільшого приходив спам, причому рекрутери порушували правила платформи: у мене стоїть $15 000, а вони пропонують $10 000 і кажуть, що більше платити не можуть.
І тут прийшли люди з одного стартапу й сказали: «А давай до нас». Зарплатної вилки в цьому першому повідомленні вони не вказали, тому я почитав про них, і як людина пожадлива запитав, чи є для мене зарплата у $15 000. Мені сказали, що так. І ми домовились про інтерв’ю.
Було три етапи: спочатку співбесіда з рекрутером, потім — з HR. На третьому етапі мені розповідали про продукт і компанію, я ставив свої запитання. Обговорив кілька питань із СЕО компанії, зокрема про стан ринку, в якому вони оперують, і тренди. Мені зробили офер, і я його прийняв. Якщо розповім більше деталей — стане надто очевидно, хто я :)
Що я можу порадити тим, хто хоче заробляти більше
Все просто: прагніть щорічного зростання базової зарплати на 10–15%, а в українських умовах — і на всі 30%, доки не досягнете хоча б тих самих «мемних» $6,9 тисячі. Якщо подивитись на мою історію, то я ж не отримував вчора $5000, а сьогодні — $15 000. У мене був дуже поступовий шлях зростання.
Якщо не підвищують заробітну плату, а натомість просто дають нову «личку» — треба слати такого роботодавця. Якщо кажуть, що ти й так заробляєш багато, у порівнянні з іншими співробітниками, — теж слати. І моментально надсилати CV куди тільки можна — краща пропозиція знайдеться завжди. Це стратегія, як дійти до $15 000.
Щодо проходження інтерв’ю, то тут немає точної науки. Треба бути проникливим, підвищувати і софтові, і хардові скіли. Час від часу не завадить проходити співбесіди, навіть якщо не збираєшся змінювати роботу. Просто щоб тримати себе у формі та розуміти ринок.
Раніше я був ідеалістом і думав, що якщо тусуєшся у великих ком’юніті, в тебе є блог, пет-проєкт, ти виступаєш на конференціях — це буде враховуватись і давати бонуси на співбесідах. Але ні. За останні п’ять років я майже не відчував на інтерв’ю, що така «публічність» якось мені сильно допомагала та давала додаткові важелі впливу. Але я не те щоб людина-бренд, тож ваш досвід може відрізнятися.
Така «розкрутка» має сенс на західному ринку, але не на нашому. Хіба що на рівні С це врахують, де людей розглядають довго та майже під мікроскопом. Я от це роблю просто для задоволення.
Щодо хардових навичок, то не варто з головою стрибати у світ хмарних технологій. Прагніть до глибоких базових знань. Коли я наймаю людину, я хочу, щоб вона знала, не як користуватися якимись системами, а як ці системи будуються.
Linux, Computer Science, мережі, розуміння, як працюють процесори — все це важливо. Глибоко знаючи базу і маючи Google та Stack Overflow, розібратися можна з будь-якою проблемою.
Як здобувати цю базу — питання інше. Я от терпіти не можу усілякі курси. Свою базу я здобував на практиці. Копав глибше будь-яку проблему, аби збагнути не тільки те, як виправити щось, а й причинно-наслідкові зв’язки, які до неї призвели.
